Індо-пакистанський конфлікт почався ще в середині XX століття. А про стратегічну важливість льодовика Сіачен ворогуючі сторони здогадалися лише 1984 року.
Мета понад усе
Пару слів про льодовика. Сіачен - це нагромадження льоду і каменів у горах Каракорума. Якраз у тому місці, де сходяться кордони відразу трьох держав: Китаю, Індії та Пакистану. І якщо китайці не мають явних претензій до тієї ділянки (або роблять вигляд), то для індійців і пакистанців Сіачен став справжнім «яблуком розбрату». Льодовик сповзає з висоти близько 6 тисяч метрів над рівнем моря. У ньому є лише п'ять перевалів, які вважаються прохідними. Причому досить умовно. Справа в тому, що ті вузькі гірські долини в будь-який момент може накрити лавина. Ці «сюрпризи», до речі, забрали куди більше життів пакистанських та індійських солдатів, ніж кулі.
Непосвяченій людині може здатися, що країни гублять своїх людей понапрасну, оскільки Сіачен абсолютно марний з економічної точки зору. Але є один нюанс. Висоти льодовика дають повний контроль не тільки за прикордонною долиною. Вони дозволяють взяти в руки господареві торгові шляхи з Китаю до Пакистану. І це докорінно змінило ставлення до підступного льодовика.
У 1984 році індійська розвідка виявила свої найкращі якості. Шпигуни дізналися, що Пакистан несподівано зробив велику закупівлю спорядження для скелелазіння. Потім з'явилася новина, що пакистанські солдати почали масово отримувати сертифікати альпіністів. До того ж різко зросла кількість патрулів в районі Сіачена. Все індійському командуванню було гранично зрозуміло. Тому вони вирішили зіграти на випередження.
Незабаром на Сіачен було відправлено два піхотних батальйони Кумаонського полку за підтримки загону скаутів, артилерії і вертольотів. Трагізм ситуації полягав у тому, що багато індійських солдатів тоді вперше в житті побачили альпіністське спорядження. І 11 квітня того ж року солдати Індії висадилися на льодовику. Своїх супротивників вони випередили на пару тижнів. Але в штабі нічого про це не було відомо, оскільки почалася сильна снігова буря. Десант виявився відрізаним від зовнішнього світу. Почалися перші втрати від обмороження. Температура на Сіачені трималася в районі мінус 50 градусів, а пориви вітру досягали швидкості близько 100 км/год.
Але індійці, однак, зуміли не тільки розбити наметовий табір, розчистити майданчик для вертольота, але і звести кам'яні оборонні редути.
Місце героїзму
Пакистанці з'явилися на льодовику 25 квітня. Несподівано їх на Сіачені зустріли не тільки мороз і вітер, а ще й ворожий вогонь. Почався бій, що розтягнувся на два роки. Загиблих було багато і з того, і з іншого боку. Але головним винуватцем у смертях була саме погода. На десяток застрелених солдатів припадала мало не сотня замерзлих.
Але все-таки пакистанці виявилися більш вдалими. У квітні 1987 року вони зуміли закріпитися на головній вершині льодовика (6440 метрів над рівнем моря). Солдати звели там укріплений блокпост Каїд. Тепер саме пакистанці опинилися у більш виграшному становищі. Два рази індуси намагалися взяти Каїд штурмом, але їх доблесть не принесла потрібного результату. Пакистанці раділи перемогам, однак, як виявилося, передчасно...
Наприкінці червня 1987 року за справу взялася штурмова група під командуванням молодшого лейтенанта Бана Сінгха. Сингх і його солдати, скориставшись сильною хуртовиною, зуміли обійти пакистанців з тилу. Для цього маневру вони піднялися по крижаній стелі висотою 450 метрів. Причому до цього подвигу індійців вона вважалася неприступною. Пакистанці, звичайно, виявилися застигнутими зненацька. Гостей вони не чекали. Індійці перебили всіх ворогів і підняли прапор своєї країни. За блискуче проведену спецоперацію Бана Сінгх удостоївся вищої нагороди Індії - медалі Парам Вір Чакра (перекладається як «Колеса Граничної Доблесті»). А блокпост «Каїд» був перейменований на честь індійського командира.
Коли новина про тріумф Індії досягла Пакистану, прем'єр-міністр країни Беназір Бхутто жорстко відреагувала. Вона навіть запропонувала президенту країни Мухаммеду Зія-уль-Хаку ходити в паранджі.
Але на цьому конфлікт себе не вичерпав. Пакистанці до кінця 90-х років робили спроби відвоювати втрачену висоту, але індійці раз за разом виходили переможцями. В одній з битв Пакистан втратили відразу кілька командирів. А в 1992 році загинув командувач операцією Масуд Анварі. У 1999 році, коли розгорівся Каргільський прикордонний конфлікт, індійці знову відбили атаки неприятеля.
За весь час конфлікту Сіачен забрав життя близько тисячі індійських солдатів. Втрати пакистанців дещо більші. Причому в переважній масі люди загинули через сильні морози, а не через ворожі кулі.
У 2003 році Індія і Пакистан все ж зуміли домовитися про хитке перемир'я. Обидві сторони тримають на Сіачені значні військові сили. Індійці контролюють саму вершину і чотири її перевали. За пакистанцями лише один перевал. Зате вони звели безліч блокпостів на підступах. Так що розклад сил приблизно рівний.